Історичне підґрунтя: «Голокост від куль»

Багаточисельні масові поховання, а тільки на території сучасної України знаходиться близько 2 000 місць розстрілів, — це німі свідки Голокосту. У віддалених ярах, лісах, посеред полів, у колишніх протитанкових ровах чи піщаних кар’єрах загони Вермахту, CC і поліція за участі місцевого населення знищували цілі єврейські громади, нерідко впродовж кількох днів. Часто жертв змушували самих викопувати ями й роздягатися. Спочатку вбивали чоловіків, а потім жінок і дітей.

Перші масові розстріли розпочалися вже восени 1939 року. Загони смерті СС, слідуючи за Вермахтом, знищували десятки тисяч цивільного населення в окупованій Польщі, серед них і євреїв. З нападом на Радянський Союз улітку 1941 року вбивці розпочали діяти систематичніше. Через два дні після початку «Походу на Росію» загони гестапо й поліції провели 24 червня 1941 року перші масові розстріли в литовському місті Ґарґждай на кордоні зі Східною Прусією, коли вони, за їхніми ж даними, вбили 200 єврейських чоловіків й одну жінку. Всюди за лінією Східного фронту мобільні групи СС за дієвою підтримкою місцевих поплічників нападали протягом наступних місяців і років на численні населені пункти, перш за все в Україні й Білорусі, де вони в 1944–1945 роках розстріляли близько двох мільйонів єврейських дітей, жінок і чоловіків. Тільки в українському місті Кам’янець-Подільському в період між 26 і 28 серпня 1941 року було вбито 23 600 євреїв, у Бердичеві 15 вересня 1941 року — близько 12 000 євреїв, у Бабиному Яру біля Києва — 33 700 євреїв протягом 29 і 30 вересня 1941 років. У білоруському селищі Бронна Гора німецькі загони розстріляли в 1942 року близько 50 000 євреїв, у російському Смоленську — 2 000. У колишніх польських округах Поліссі й Волині у 1942 році загинули від куль СС понад 360 000 «зайвих ротів», у таборі Майданек, біля Любліна, під час акції «свята врожаю» (акція Erntefest (Обжинки)) 3 листопада 1943 року було вбито близько 18 000 єврейських в’язнів. У Білорусі німецькі окупанти знищили у 1943−1944 роках понад 600 сіл з усіма їхніми мешканцями. В січні 1945 року під час маршу смерті та масового розстрілу у Пальмнікені (сьогодні Янтарний Калінінградської області Росії) загинуло щонайменше 5 000 польських й угорських єврейських жінок. Десятки тисяч ромів, пацієнтів психіатричних закладів, військовополонених та учасників руху опору також стали жертвами націонал-соціалістичної політики винищення.

Після війни багато місць убивств канули в небуття. Для небагатьох, кому вдалося вижити, вшанування пам’яті вбитих членів родин, друзів і знайомих було можливим лише у вузькому колі. Офіційна радянська історіографія не називала окремих груп жертв Другої світової війни. Якщо євреям, які вижили й повернулися, дозволяли встановлювати скромні пам’ятні знаки, то на них повинна була бути присвята «мирним радянським громадянам».

Лише в 1990-х роках, у незалежних державах Україні, Білорусі й Росії, у багатьох місцях були встановлені пам’ятні знаки, що вказували на єврейське походження жертв. Однак сотні масових поховань залишаються досі непозначеними, незахищеними й занедбаними. Території, на яких знаходяться поховання, використовуються у сільському господарстві або забудовуються. Сліди осквернення могил справляють гнітюче враження. Більшість масових поховань не є гідними місцями скорботи, шани, пам’яті та інформації про згасле єврейське життя.